Педагогічне есе

Педагогічне есе

Немає радості найбільшої на світі,

Ніж вільні та здорові діти,

Які обрали путь добра

Та пам’ятають вчителя слова.

Трохи більше, ніж дюжину років тому за партою в лекційній залі педагогічного інституту нахабний та впевнений в собі юнак на запитання завідуючої кафедрою педагогіки: «З якою метою Ви знаходитесь тут?», не замислюючись відповів: «Щоб юнаки не потрапляли до в’язниці, а дівчата – на панель».

Приблизно через три роки той самий юнак був впевнений, що він ніколи не працюватиме в школі. Але нічого в житті не буває «просто так», і вже через три місяці після закінчення інституту він став вчителем англійської мови в загальноосвітній школі «робочого мікрорайону»… Минув рік і він класний керівник 10 класу, найскладнішого за останні 10 років, за словами досвідчених колег… А через п’ять – він заступник директора з виховної роботи… зменшення «приводів», кількісне скорочення «обліку», реалізація творчого потенціалу учнів девіантної поведінки, спортивні досягнення ВШОшників, повернення втікачок до родин… Ще три роки і вже методист з питань виховної роботи та позашкільних закладів міста ностальгує за будівлею, яку ремонтував, за порушниками, яких наставляв, за учнями, яких навчав…

Проте, немає місця для депресії, коли пересуваючись по досить невеликому місту, у кожній його частині тебе радісно вітають твої вихованці, пригальмовуючи авто або зупиняючись на дорозі.

А тією самою дороговказівною зіркою, яка не дозволяє звернути з обраного шляху, залишаються слова, які лунають при кожній зустрічі з випускниками: «Вікторич, а ти був правий!».